Юлія Сидорчук,
адвокат, к.ю.н., партнер АО “LexArs”
(публикуется на языке оригинала)
Загальновідомо, що з 06 квітня посилено карантинні заходи, за знаходження без маски у громадських місцях передбачено адміністративну відповідальність, штраф від 17000 до 34000 гривень. Саме це змушує людей вдягати та носити маски, але деякі взагалі не мають можливості придбати маску, бо їх або немає, або у людини немає грошей, бо ціна є завищеною в багато разів.
Людей штрафують постійно, наприклад, в Києві станом на 09 квітня поліцією вже складено 622 протоколи за порушення правил карантину, які стосується саме роботи деяких суб’єктів під час карантину, наприклад, торгівля кавою, будівельними матеріалами.
З одного боку, скласти протокол не складно, а з іншого потрібно пам’ятати про те, що протокол має бути складений правильно, щоб суд таки наклав штраф на порушника карантинних умов. Мова йде про дотримання вимог ст. 256 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Стаття 44-3 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами.
Моніторинг Єдиного державного реєстру судових рішень показує, що в більшості випадків суд:
Особливо багато справ саме повертають з суду з метою доопрацювання і належного оформлення працівниками поліції.
Після посилення карантинних заходів з 06 квітня усі чекають, як будуть все-таки стягувати штраф з людей за знаходження без маски в громадських місцях?
І вже 8 квітня винесена перша постанова із вказаного вище питання, яка на мою думку, стане основою формування судової практики щодо питання притягнення людей до відповідальності за не носіння маски http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88663910.
Особу намагалися притягнути до адміністративної відповідальності саме за те, що він був без маски. Але суд зазначив, що в матеріалах справи відсутні, докази, які б підтверджували, що особа відповідно до закону за власні кошти зобов`язаний придбати чи виготовити засіб індивідуального захисту, зокрема респіратор або захисну маску, чи йому було профінансовано витрати на придбання чи виготовлення засобів індивідуального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів і при таких умовах він порушив заборону до 24 квітня 2020 р. з 6 квітня 2020 р. перебувати в громадських місцях без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіратора або захисної маски, у тому числі виготовлених самостійно.
Як вбачається зі змісту постанови, чоловік пояснив, що він не мав змоги придбати в селі захисну маску чи виготовити її, тому перебував на зупинці громадського транспорту без маски на обличчі, про що жалкує, розкаюється у вчиненому. Безкоштовно маску йому ніхто не пропонував. Суд закрив цю справу за відсутністю в діях особи складу та події адміністративного правопорушення.
Сподіваюсь, що така судова практика і ненакладення штрафів судом, стане поштовхом для державної влади забезпечувати людей масками.
Можна підсумувати, поліція активно штрафує українців за порушення карантинних правил, проте аналіз судової практики показує, що в більшості випадків з людей не стягують такі надмірно завищенні штрафи через відсутність події і складу адміністративного правопорушення, або неналежне оформлення протоколів, або суд обмежується усним попередженням.
Але, ми маємо пам’ятати про своє здоров’я та здоров’я наших рідних і близьких, тому варто дотримуватися карантинних правил.
Адвокатское объединение «LexArs» и Ukrainian World Ballet заключили договор о партнерстве.
9 октября 2020 в г. Киеве на главной сцене страны «Дворец Украина» состоится премьера мирового шоу «Лебединое озеро» в формате 3D.
«Мы готовим особое шоу. Представляем классический балет с 3D – декорациями с целью привлечения молодых зрителей к высокому искусству, используя современные технологии. Миссия нашего проекта – приблизить современного зрителя к искусству, не нарушая основы – объединяя высокое искусство и новейшие технологии », – отмечает Руслан Бенцианов, Заслуженный артист Украины, продюсер Ukrainian World Ballet.
«Во время работы над проектом особое внимание было уделено эмоциональной стоимости искусства. Убежден, что инновационный подход в классическом балете не оставит равнодушным зрителя и популяризирует этот вид искусства в современном мире », – комментирует Андрей Сергеев, генеральный продюсер Ukrainian World Ballet.
«Для нашей команды большая честь быть причастными к мероприятию такого масштаба. Продолжаем создавать искусство в праве», – отмечает Светлана Трофимчук, управляющий партнер Адвокатского объединения« LexArs ».
Адвокатское объединение «LexArs» 5-й сезон подряд осуществляет юридическую поддержку социального проекта «Битва!» (Проект Битва), направленного на популяризацию спорта, в частности, бокса, и повышение вовлеченности молодежи к активному образу жизни.
В условиях настоящего чрезвычайно важна поддержка здоровья, с которым неразрывно связан спорт. Уже пятый сезон подряд проект «Битва!» поражает зрелищными шоу и растущим интересом среди молодежи к боксу. Новый сезон, с учетом сложившейся ситуации в мире, будет он-лайн формат, уверены будет еще более ярким и неповторимым. Присоединяйтесь!
Елена Сибирцева
Партнер АО “LexArs”, адвокат
Специально для «Юридической практики»
Как известно, лишение родительских прав является крайней мерой влияния на лиц, которые не выполняют родительских обязанностей, а потому вопрос его применения следует разрешать лишь после полного, всестороннего, объективного выяснения обстоятельств дела, в том числе, отношения родителей к детям. В то же время, распространены случаи манипулирования данным способом защиты прав ребенка тем из родителей, с которым ребенок проживает. При этом целью обращения в суд с исковым заявлением о лишении родительских прав являются не основания, которые определены статьей 164 Семейного кодекса (СК) Украины, а другие цели, преследуемые одним из родителей. Среди таковых, например, попытка избежать необходимости получать разрешение на выезд ребенка за границу от второго из родителей, применить данный спор в качестве рычага давления в рамках другого судебного разбирательства (например, имущественного характера), минимизировать общение между родителями и ребенком, ввиду длительного обостренного конфликта между бывшими супругами и т.д.
При подобных манипуляциях страдает, в первую очередь, ребенок, а также тот из родителей, который проживает отдельно от ребенка. Последнее объясняется тем, что, как правило, помимо отсутствия доступа к ребенку, возможности участия в его воспитании, на ребенка может совершаться значительное психологическое давление со стороны второго из родителей, направленное на разрыв семейной связи с родителем, против которого инициировано производство о лишении родительских прав.
В то же время, последние годы тенденция судебной практики как на уровне Европейского суда по правам человека (ЕСПЧ), так и национальных органов судебной власти показывают, что соблюдение интересов ребенка, а также сохранение родственных связей превалирует при разрешении таких споров. Данная положительная практика позволяет эффективно защитить права ребенка, а также того из родителей, который ограничен в общении с ребенком родителем, проживающим с последним, имеющим на него значительное влияние, а также манипулирующим сложной семейной ситуацией.
Все лучшее – детям
Так, первым из ключевых аспектов, на который обращает суд при рассмотрении данной категории дел, является обеспечение наилучших интересов ребенка. Практика ЕСПЧ по данному вопросу уже определила основные критерии, согласно которым возможно соблюсти данный интерес. Так, в решениях «Мамчур против Украины» (заявление № 10383/09), «М.С. против Украины» (заявление № 2091/13), «Савины против Украины» (заявление № 39948/06) установлено, что при определении основных интересов ребенка в каждом конкретном случае необходимо учитывать два условия: во-первых, в наилучших интересах ребенка будет сохранение его связей с семьей, кроме случаев, когда семья оказывается особенно непригодной или явно неблагополучной; во вторых, в наилучших интересах ребенка будет обеспечение ее развития в безопасной, спокойной и устойчивой среде, которая не является неблагополучной. Аналогичные тезисы усматриваются в делах Y.C. v. The United Kingdom (заявление № 4547/10), M.D. and Others v. Malta (заявление № 64791/10), Kearns v. France (заявление № 35991/04), Neulinger and Shuruk v. Switzerland (заявление № 41615/07) и другие.
Верховный Суд (ВС), руководствуясь указанными выше решениями ЕСПЧ, также учитывает данные аспекты при принятии решений, которые касаются интересов детей (например, Постановление ВС от 27 марта 2019 года по делу № 760/8076/15-ц, Постановление ВС от 31 октября 2018 года по делу № 761/10366/17-ц, Постановление ВС от 21 ноября 2018 года по делу № 264/6681/16-ц, Постановление ВС от 19 сентября 2018 года по делу № 486/709/16-ц).
Отдельное внимание в контексте интереса ребенка следует обратить на мнение ребенка, как составляющую такого интереса. Как уже неоднократно подчеркивалось выше, мнение ребенка по вопросу лишения родительских прав одного из родителей, может формироваться под воздействием второго из родителей, поэтому суды должны предельно внимательно оценивать доказательства по такой категории дел в совокупности. Так, например, в Постановлении ВС от 24 апреля 2019 года по делу № 331/5427/17 приведены следующие заключения: «Нежелание ребенка общаться с одним из родителей, что приводит к уменьшению или полному прекращению их встреч, само по себе не свидетельствует об уклонении матерью (отцом) от выполнения родительских обязанностей, так как эти обстоятельства не обусловлены не ее (его) волей». Посему, учитывая мнение ребенка в контексте наилучших интересов ребенка, следует взять во внимание основания формирования такого мнения и наличие взаимосвязи с действиями того из родителей, который подвержен лишению родительских прав.
Одно из важных обстоятельств, на которое правильно обращено внимание судов, является наличие воли родителя в поведении, имеющим последствия якобы неучастия в воспитании ребенка. Так же, как отмечалось выше, не являются единичными случаи, при которых отсутствие в участии в воспитании ребенка одним из родителей обусловлено действиями второго из родителей, который ограничивает первого в таком участии. В таком случае, основания для применения положений статьи 164 СК Украины отсутствуют, на что следует обращать внимание ответчику при защите своих прав.
Так, в деле «Хант против Украины» (заявление № 31111/04 от 7 декабря 2006 года) ЕСПЧ обратил внимание на то, что вопрос семейных отношений должен основываться на оценке личности заявителя и его поведения. Факт возражения заявителем против иска о лишении его родительских прав также может свидетельствовать о его интересе к ребенку.
Вопрос установления воли одного из родителей в бездействии и игнорировании своих обязанностей по отношению к ребенку освещен и в национальной судебной практике. Так, например, Верховный Суд в постановлении от 5 апреля 2019 года по делу № 570/3742/17 указал на то, что лишение родительских прав допускается только тогда, когда изменить поведение родителей в лучшую сторону невозможно, и только при наличии вины в действиях родителей.
Также, в Постановлении Верховного Суда от 27 марта 2019 года по делу № 760/8076/15-ц суд очертил перечень обстоятельств дела, которые необходимо установить при рассмотрении дела о лишении родительских прав, среди которых также фигурирует воля каждого из родителей в поведении по отношению к ребенку, обстоятельства дела, которые влияют на исполнение матерью или отцом своих обязанностей, отношение родителей к ребенку.
Долг – не аргумент
Еще одним из оснований лишения родительских прав, которое применялось довольно длительный период формирования судебной практики, было наличие задолженности по уплате алиментов как невыполнение родительских обязательств в отношении ребенка. Стоит отметить, что данное основание рассматривалось и как единственно достаточное, что приводило к нарушению прав одного из родителей и ребенка. При этом, к сожалению, вне внимания оставались такие факторы, как неосведомленность одного из родителей о наличии не только долга, но и наличия решения суда о взыскании алиментов, участие такого родителя в жизни ребенка и другие обстоятельства дела, при которых задолженность по уплате алиментов не была ключевым фактором.
Национальная судебная практика по данному вопросу все же изменилась в сторону всеобъемлющего исследования доказательств с оценкой других факторов, которые свидетельствуют об основаниях для лишения родительских прав одного из родителей.
Так, например, в Постановлении Верховного Суда от 16 января 2019 года по делу № 465/3694/14-ц судом указано, что ссылка суда на существование задолженности по алиментам и непосещение ответчиком учебного заведения ребенка на протяжении одного учебного года в полной мере не может свидетельствовать об уклонении родителей от выполнения своих обязанностей. Суд подчеркнул, что уклонение родителей от выполнения своих обязанностей имеет место, когда они не заботятся о физическом и духовном развитии ребенка, его обучении, подготовке к самостоятельной жизни. Указанные факторы, как по отдельности, так и в совокупности, можно расценивать как уклонение от воспитания ребенка лишь при условии виновного поведения родителей, сознательного пренебрежения своими обязанностями.
Оценивать в совокупности
Таким образом, судебная практика как на уровне ЕСПЧ, так и на уровне ВС в спорах о лишении родительских прав отличается динамикой в сторону защиты всех участников процесса, в том числе, того из родителей, против которого инициировано такое производство. В целом, лишению родительских прав предшествует оценка комплекса доказательной базы, которая включает первоначально наилучшие интересы ребенка, наличие вины в поведении родителя, который подвержен лишению родительских прав, ситуацию в семье, а также другие факторы, очерченные выше, которые позволяют установить лишь в совокупности, есть ли основание для применения крайней меры по отношению одного из родителей.
Мирослава Сорока
Партнер АО “LexArs”, адвокат
(публикуется на языке оригинала)
На розгляді Верховної Ради України перебуває законопроєкт, внесений Президентом України, як суб’єктом права законодавчої ініціативи, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за злочини, вчинені злочинною спільнотою».
Підготовленим нині до другого читання документом, пропонується внести зміни до статей 255, 256 Кримінального кодексу України та доповнити його статтями 255-1, 255-2 та 255-3, а також передбачено зміни та доповнення до Кримінального процесуального кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України, Закону України «Про попереднє ув’язнення», Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».
Злочини, передбачені новим законопроєктом, законодавець відносить до категорії тяжких та особливо тяжких і передбачає міру покарання, пов’язану з позбавленням волі та з обов’язковою конфіскацією майна.
Законопроєктом запроваджуються такі поняття:
Запропоновані зміни до законодавства дають обґрунтовані підстави для висновку, що він містить низку суттєвих недоліків та положень, які можуть призвести до порушення прав людини та безпідставного притягнення будь-якої особи до кримінальної відповідальності.
Ініціатори цього законопроєкту задекларували основну мету – припинення діяльності злочинних спільнот, учасників таких спільнот, притягнення до кримінальної відповідальності «воров у законі», а також інших учасників злочинних спільнот та осіб, причетних до створення та функціонування злочинних спільнот. Проте детальний аналіз змісту закону викриває зовсім іншу мету та цілі, а саме надання правоохоронним органам законного інструменту для здійснення тиску на бізнес, осіб які займаються будь-якою підприємницькою діяльністю, шляхом кримінального переслідування осіб за новими злочинами.
Які ж ризики приховує в собі цей законопроєкт? Спробуємо розібратися.
Попередня редакція законопроєкту містила тлумачення поняття, належного до тюремної субкультури: «вор в законі». Ним визнавалась особа, яка дотримується притаманних злочинному середовищу традицій і правил поведінки, користується авторитетом серед осіб, які вчиняли кримінальні правопорушення, керує, координує та/або організовує діяльність злочинної спільноти чи її частини, або є учасником такої спільноти».
Варто відзначити що поняття «вор в законі» як статус особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, є оцінювальним поняттям та механізм його визначення відсутній, як і відсутня суб’єктивна сторона злочину. Не конкретизовано і способів вчинення злочину. Більше того в українській термінології немає слова «вор».
Застосування оцінювальних понять у Кримінальному кодексі України є проявом вільного тлумачення кримінального законодавства, що є неприпустимим у правовій державі.
Відповідно до статті 2 Кримінального кодексу України єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення винною особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення. Злочином, відповідно до статті 11 Кримінального кодексу України, є суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Таким чином, однією з основних обов’язкових ознак злочину є діяння, яке може бути виражено в формі дії або бездіяльності.
Наявність у особи певного кримінального статусу, у розумінні наведених положень законодавства, не є дією або бездіяльністю, що само по собі виключає кримінальну відповідальність за наявність чи присвоєння будь-якого статусу особі.
Прагнення законодавця притягнути осіб до кримінальної відповідальності лише за те, що вони «належать» до певної спільноти, є незаконним. Відповідно до завдань кримінального законодавства кримінальне покарання, повинно застосовуватись не за «статус» чи «належність до спільнот» особи, а виключно за злочинні діяння, які завдають шкоди та становлять значну суспільну небезпеку.
У разі ухвалення законопроєкту у нинішній редакції, він може стати інструментом незаконного кримінального переслідування будь-якого громадянина України, на якого вкаже інша особа як на учасника «злочинної спільноти», «суб’єкта злочинного впливу» чи того самого «вора в законі». Крім того, особливого доведення суб’єктивної сторони злочину у новому законопроєкті не передбачено. Отже, будь-хто, за наявності великого бажання правоохоронних органів, може опинитися серед переслідуваних осіб чи взагалі за ґратами та позбавитися усього майна.
Отже, наразі законопроєкт є недосконалим та потребує докорінної перероблювання, а то й відкликання.
Юлія Сидорчук
Партнер АО «LexArs», к.ю.н., адвокат
Наведені нижче статистичні дані свідчать про те, що домашнє насильство є поширеним явищем у нашому суспільстві. Домашнього насильства зазнають в більшій мірі жінки, оскільки від них у процентному співвідношенні надходить близько 75 % від всіх заяв та повідомлень.
Кожна людина, яка зазнає домашнього насильства має право захищати себе. Звичайно, у випадку насильства потрібно звертатися із заявою до поліції.
У 2017 році до Національної поліції України надійшло 110,9 тис. заяв та повідомлень, пов’язаних з домашнім насильством, з них 1391 – дітьми. У 2018 році надійшло 115,5 тис. заяв та повідомлень, з них 89,5 тис. – жінками, 24,5 тис. – чоловіками та 1418 тис. – дітьми. Також, за 2017 рік органами Національної поліції України виявлено 92551 адміністративне правопорушення, передбачене ст. 173-2 КУпАП, тобто вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, невиконання термінового заборонного припису або неповідомлення про місце свого тимчасового перебування. За 2018 рік виявлено 101 881 адміністративне правопорушення за вказаною статтею.
У 2017 році зареєстровано 1341 кримінальне правопорушення, пов’язаних з насильством у сім`ї (домашнім насильством), у 2018 році – 1586. З них у 2017 році закрито 38 кримінальних правопорушень, а в 2018 році – 36. До суду направлено у 2017 році – 1303, у 2018 році – 1586. У 2017 році потерпіли від зазначених кримінальних правопорушень 1367 осіб, з них 1046 жінок, 49 неповнолітніх, 112 малолітніх. У 2018 році потерпіли 1592 особи, з них 1243 жінки, 49 неповнолітніх, 105 малолітніх. Зазначені статистичні дані отримано у відповіді на публічні запити з Національної поліції України та Генеральної прокуратури України.
Окрему увагу варто звернути на те, що виділяють чотири форми насильства: економічне, психологічне, фізичне та сексуальне, адже знущатися над людиною можуть по-різному, наносити тілесні ушкодження, ґвалтувати, знущатися психологічно, обмежувати у коштах. Випадки трапляються різними і кожна ситуація індивідуальна, іноді потерпілі особи зазнають всіх форм насильства. Відповідно до наслідків, які настали для постраждалої особи, дії домашнього насильства будуть кваліфікуватися за КУпАП або тією чи іншою статтею КК.
У 2017 році прийнято ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству», який регулює питання протидії домашньому насильству.
Під домашнім насильством розуміють діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Отже, якщо особа зазнала домашнього насильства, вона повинна звернутися до поліції із відповідною заявою. Якщо постраждалій особі нанесено тілесні ушкодження, то потрібно знати побої. Зафіксувати побої можна шляхом виклику швидкої допомоги або відвідування травмпункту. У зв’язку з домашнім насильством за заявою постраждалої може бути ініційовано винесення термінового або обмежувального припису.
У статті ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству» перелічені спеціальні заходи щодо протидії домашньому насильству: терміновий заборонний припис стосовно кривдника, обмежувальний припис стосовно кривдника, взяття на профілактичний облік кривдника та проведення з ним профілактичної роботи, направлення кривдника на проходження програми для кривдників.
У ст. 1 ЗУ «Про запобігання та протидію домашньому насильству» зазначено, що терміновий заборонний припис стосовно кривдника – спеціальний захід протидії домашньому насильству, що вживається уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України як реагування на факт домашнього насильства та спрямований на негайне припинення домашнього насильства, усунення небезпеки для життя і здоров’я постраждалих осіб та недопущення продовження чи повторного вчинення такого насильства.
Також, у цій же статті визначено, що обмежувальний припис стосовно кривдника – встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.
Стаття 26 вказаного вище Закону регламентовано, що право звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно кривдника мають: постраждала особа або її представник; у разі вчинення домашнього насильства стосовно дитини – батьки або інші законні представники дитини, родичі дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачуха або вітчим дитини, а також орган опіки та піклування; у разі вчинення домашнього насильства стосовно недієздатної особи – опікун, орган опіки та піклування.
В обмежувальному приписі визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов’язків:
1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою;
2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи;
3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною;
4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою;
5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;
6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв’язку особисто і через третіх осіб.
Звертаємо увагу, що обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.
Зазначимо, що у ст. 25 вказаного Закону визначені заходи, які може містити терміновий заборонний припис:
1) зобов’язання залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи;
2) заборона на вхід та перебування в місці проживання (перебування) постраждалої особи;
3) заборона в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою.
Слід звернути увагу, що терміновий заборонний припис виноситься за заявою постраждалої особи, а також за власною ініціативою працівником уповноваженого підрозділу органів Національної поліції України за результатами оцінки ризиків. Терміновий заборонний припис виноситься строком до 10 діб і може бути оскаржений до суду в загальному порядку передбаченому для оскарження рішень, дій або бездіяльності працівників уповноважених підрозділів органів Національної поліції України.
Отже, у випадку домашнього насильства потрібно звернутися із відповідною заявою до правоохоронних органів. Головне не мовчати у таких ситуаціях. Зазвичай, у стресовій ситуації постраждала особа дезорієнтована у просторі, тому без допомоги близьких та рідних не обійтись. Також, варто звернутися за допомогою адвоката, який зможе представляти інтереси постраждалої особи і допомогти у ефективному захисті прав.
Олена Сібірцева
Адвокат, партнер АО «LexArs»
(публикуется на языке оригинала)
Питання визначення місця проживання дитини має свої особливості як і більшість сімейних спорів. Зазначене пояснюється тим, що практика сімейного права в цілому пов’язана із питаннями особистого характеру учасників правовідносин, розв’язання яких потребує не тільки кваліфікованої правової експертизи, а і психологічної підтримки, в окремих питаннях медіації, тощо. Спір між батьками щодо визнання місця проживання дитини зачіпає інтереси ще одного суб’єкта правовідносин – дитини. При цьому малолітній чи неповнолітній є найбільш уразливим учасником, зважаючи на непросту психологічну ситуацію, яка виникає внаслідок конфлікту між батьками, кожен з яких є для нього близькою особою.
Найкращі інтереси дитини – відправна точка у спорах щодо дітей
Конвенцією про права дитини, прийнятою 44-ю сесією Генеральної асамблеї ООН 20 листопада 1989 року проголошено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Національне законодавство також відображає принцип пріоритетності прав та інтересів дитини, зокрема, статтею 7 Сімейного кодексу України (далі – СК України) закріплено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
При цьому, Закон України «Про охорону дитинства» визначає, що забезпечення найкращих інтересів дитини – дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров’я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Щодо питання про визначення місця проживання дитини, ч. 1 ст. 161 СК України закріплено, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.
Складові інтересу дитини відповідно до практики ЄСПЛ
Європейський суд з прав людини у ряді своїх рішень дав тлумачення поняттю інтересу дитини та визначив критерії із яких такий інтерес складається.
Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Мамчур проти України» від 16.07.2015 р. (заява № 10383/09) зауважено, що «…при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним…Суд має встановити, чи провели національні суди всебічне дослідження сімейної ситуації та цілого ряду факторів – зокрема, фактичного, емоційного, психологічного, матеріального та медичного характеру, – та пропорційно і обґрунтовано оцінили відповідні інтереси кожної особи, незмінно враховуючи, яке рішення може бути найкращим для дитини. На практиці може існувати частковий збіг у зв’язку із необхідністю наявності відповідних та достатніх підстав для виправдання заходу щодо піклування про дитину (параграф 102)».
Також, у рішенні ЄСПЛ у справі «М.С. проти України» від 11.07.2017 р. (заява № 2091/13) аналогічно роз’яснено, що: «Безсумнівно, врахування того, що слугує найкращим інтересам дитини, має вирішальне значення в кожній справі такого типу. Наразі існує широкий консенсус – включаючи в міжнародному праві – на підтримку ідеї того, що в усіх рішеннях щодо дітей мають переважати їхні найкращі інтереси. При визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, в найкращих інтересах дитини зберегти її зв’язки з сім’єю, окрім випадків, коли доведено, що сім’я непридатна або явно дисфункціональна; і по-друге, в найкращих інтересах дитини забезпечити її розвиток в безпечному, надійному і стабільному середовищі та в середовищі, що не є дисфункціональним (параграфи 75, 76)».
Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі «Савіни проти України» від 18.12.2007 р. (заява № 39948/06) судом зауважено, що: «…при винесенні рішення про відібрання дитини від батьків може постати необхідність врахування цілої низки чинників. Можливо, потрібно буде з’ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров’я … Крім того, оцінюючи процес вирішення питання про встановлення опіки, який завершився рішенням про роз’єднання сім’ї, Суд повинен, зокрема, переконатися, чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки), і чи мали заінтересовані сторони, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання … Суд також повинен врахувати, чи самим дітям було надано можливість висловити свою думку, коли цього вимагали обставини (параграфи 50, 51)».
Національна судова практика
Аналогічні висновки, в тому числі обґрунтовані наведеною вище судовою практикою, містяться у постановах Верховного Суду (наприклад, Постанова ВС від 05.06.2019 р. у справі № 182/2037/17, Постанова ВС від 16.01.2019 р. та від 04.09.2019 р. у справі № 487/2480/17, Постанова ВС від 11.09.2019 р. у справі № 285/1429/17, Постанова ВС від 06.06.2019 р. у справі № 495/2106/17).
Із вищенаведеного вбачається, що думка дитини та її інтереси, що виражаються у ряді психологічних чинників (ставлення до батьків, взаємозв’язок із родиною, безпечність середовища, наявність чи відсутність емоційної підтримки від батьків, тощо) є переважаючими факторами при здійсненні захисту прав та інтересів дитини.
У Постанові Верховного Суду від 24.04.2019 р. у справі № 300/908/17 зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з’являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу – матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
Проте, на практиці думка дитини, яка може її висловити, далеко не завжди залежить від її віку та рівня розвитку. Як правило, під час уже існуючого конфлікту між батьками дитина підпадає під вплив батьків (часто свідомо маніпулятивний), залежність від думки одного із батьків, навіювання страхів батьком чи матір’ю, боязнь втратити любов одного із батьків, тощо. Відповідно, за таких обставин, об’єктивність думки та інтересів дитини, висловлених нею у суді та/або органі опіки та піклування є сумнівною та не може слугувати достатнім доказом у справі про визначення місця проживання дитини.
У зв’язку із вищевказаним, важливою складовою при вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини є психологічне обстеження (дослідження) дитини. Вказане дослідження може здійснюватися як у позасудовому порядку (шляхом звернення до психолога, обраного одним із батьків, або спільно), так і в судовому порядку (шляхом звернення до суду із клопотанням про призначення психологічної експертизи та її призначення ухвалою суду).
Психологічне дослідження дитини: позасудовий порядок
Психологічне дослідження (обстеження) дитини у позасудовому порядку має свої переваги. Вказане дослідження може бути розпочато на початку конфлікту між батьками (ще до звернення до суду) та мати на меті попередження чи усунення психотравмувальних наслідків для дитини на початковому етапі. При цьому, таке дослідження може тривати і до моменту повного вирішення конфлікту між батьками та визначення місця проживання дитини з одним із них. Переважно таке дослідження ініціюється одним із батьків із залученням дитини та іншого із батьків, що дозволяє об’єктивно оцінити усі чинники, що мають вплив на психоемоційний стан дитини.
При проведенні таких досліджень на розгляд доцільно поставити наступний орієнтовний перелік питань, який підлягає уточненню залежно від кожної конкретної ситуації:
Непоодинокими є випадки, коли батьки не доходять консенсусу у виборі психолога для дитини або проведенні такого дослідження в цілому. Передумовами зазначеного можуть слугувати взаємна недовіра, острах налаштування дитини одним із батьків проти іншого під час дослідження, необ’єктивність психолога у частині прихильності до одного з батьків, тощо.
Задля уникнення негативних наслідків для дитини у такому випадку функціонують органи опіки та піклування, а також спеціалізовані державні центри, які сприяють захисту прав та інтересів дитини.
Відповідно до ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов’язковою є участь органу опіки та піклування. При цьому орган опіки і піклування та працівники відповідної служби у справах дітей мають повноваження щодо проведення бесіди з дитиною та батьками з метою забезпечення якнайкращих інтересів дитини (див. Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затверджений Постановою КМУ від 24.09.2008 р. № 866).
В свою чергу, для оцінки психоемоційного стану та потреб дитини органи опіки та піклування можуть рекомендувати батькам звернення до державних установ, до роботи у яких залучені фахівці у галузі психології. Так, наприклад, на території м. Києва діє Міський центр дитини Служби у справах дітей та сім’ї виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Вказаний центр розглядає питання, пов’язані із діяльністю служб у справах дітей, компетентний здійснювати оцінку потреб дитини та її соціального оточення. Звернення до подібного роду установ може мати місце і за заявою одного або обох батьків (без попереднього отримання рекомендації органу опіки та піклування). Обрання такого способу психологічного обстеження дитини дозволяє батькам дещо мінімізувати сумніви у заангажованості спеціаліста, який обраний одним із батьків, скорочує витрати на проведення такого дослідження, і головне забезпечує можливість встановлення психологічного стану дитини, що є основною ціллю такого звернення.
Психологічне дослідження дитини: судовий порядок
Психологічне обстеження дитини може бути здійснено і у судовому порядку за клопотанням однієї із сторін, що прямо передбачено ст.ст. 102, 103 Цивільного процесуального кодексу України.
Призначення психологічної експертизи судом може мати місце якщо сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Як вбачається із Наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень № 53/5 від 08.10.1998 р. приблизним переліком питань, який може бути поставлений для проведення такої експертизи є:
Вказаний перелік питань може бути розширено, що залежить від конкретної ситуацій та обставин, що виникли під час спору (див., наприклад, ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 27.02.2018 р. у цивільній справі № 758/12721/16-ц; ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 07.12.2018 р. у цивільній справі № 756/1164/18, ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 18.05.2018 р. у цивільній справі № 755/17672/17).
На наш погляд, недоліком обрання судової експертизи як інструменту захисту прав дитини є часовий критерій. У випадку, якщо обстеження дитини у позасудовому порядку не здійснювалося, проведення судової експертизи може, по-перше, не мати ефективного результату для самої дитини. Зазначене пояснюється тим, що існуючий між батьками конфлікт та його вплив на дитину може мати уже незворотній характер та неможливість проведення превентивних заходів його існування на дитину (з урахуванням часу звернення до суду, розгляду питання про призначення експертизи, призначення часу такої експертизи та її проведення, які є тривалими). По-друге, результати судової експертизи з плином часу перебування дитини у конфліктному середовищі можуть мати необ’єктивний характер, зважаючи на вплив одного із батьків, загострення конфлікту між батьками, тривалий судовий розгляд, під час якого батьки можуть змінювати місце проживання дитини, не надавати можливості спілкуватися із дитиною один одному, тощо.
Тому, з точки зору захисту прав та інтересів дитини (а не виключно отримання доказу у справі) доцільно поєднувати позасудовий і судовий порядок психологічного обстеження дитини. Вказане дозволить попередити негативні наслідки психоемоційного характеру для самої дитини, ослабити стресовий вплив зміни звичного для дитини середовища (пов’язаного із тим, що один із батьків починає проживати окремо) та перевірити отримані докази у справі у сукупності, якщо існують сумніви у їх відокремленій оцінці.
Отже, міжнародне та національне законодавство, практика ЄСПЛ та національних судових органів наразі єдині у тому, що інтереси та думка дитини є превалюючими при вирішенні спорів щодо її життя. При цьому поняття інтересу та думки дитини містять психологічну складову, якій має надаватися належна увага при вирішенні спорів (в т.ч., про визначення місця проживання дитини). Об’єктивним та необхідним інструментом для отримання доказів, які б свідчили на перевагу дитини, є психологічне дослідження (обстеження, експертиза), здійснені фахівцем у галузі психології із залученням усіх учасників спірної ситуації – дитини та обох батьків, яке може мати місце як у позасудовому, так і судовому порядку.
Юлія Сидорчук
Партнер АО «LexArs», к.ю.н., адвокат
(публикуется на языке оригинала)
Адвокати періодично у своїй практичній роботі мають справу із питанням внесення застави за підозрюваного. Здається, стаття 182 КПК України регулює усі моменти, пов’язані із внесення застави, але виникає питання, що робити адвокату після внесення застави, якщо до підозрюваного застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, тобто як швидко підозрюваний буде звільнений з-під варти.
Нижче ми розглянемо покроково, що робити адвокату із урахуванням моментів, з якими зустрічаються на практиці.
Адвокату у будь-якому випадку потрібно отримати копію ухвали, у ній зазначено розмір застави і реквізити куди цю заставу вносити. Слідчі судді дуже часто видають короткий текст ухвали, але весь текст зачитують, у цей момент краще записати реквізити під час проголошення ухвали, або знайти реквізити для внесення застави на сайті суду чи Державної судової адміністрації.
Внести заставу може сам підозрюваний (це той випадок, коли застава обирається як запобіжний захід, і підозрювана особа перебуває на свободі), іншою фізичною або юридичною особою (заставодавцем).
Заставодавцем НЕ МОЖЕ бути юридична особа державної або комунальної власності або така, що фінансується з місцевого, державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим, або у статутному капіталі якої є частка державної, комунальної власності, або яка належить суб’єкту господарювання, що є у державній або комунальній власності (ст. 182 КПК України).
Внесення коштів регулюється Порядком внесення коштів на спеціальний рахунок у разі застосування застави як запобіжного заходу, який затверджений Постановою КМУ від 11.02.2012р. № 15. Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що «Застава вноситься в національній грошовій одиниці на спеціальний рахунок територіального управління ДСА, яке здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності суду, який обрав запобіжний захід у вигляді застави, або апеляційного суду, Вищого антикорупційного суду, який обрав такий запобіжний захід, відкритий у Казначействі в установленому законодавством порядку».
Після внесення застави, особа, яка внесла заставу має звернутися із відповідною заявою до територіального управління ДСА або суду, тобто до тієї установи, котрій на депозитний рахунок перераховано кошти. Наприклад, на сайті Вищого антикорупційного суду України є зразок такої заяви. Мета написання такої заяви – отримати довідку про зарахування коштів, які внесені як застава. До заяви додаються копії ухвали, квитанції про внесення коштів, копія документів особи, що подає заяву. У самій заяві варто вказати, куди має бути доставлена довідка, тобто у який слідчий ізолятор. Після того, як установа побачить кошти на рахунку і отримають заяву, готується довідка, і кур’єр доставляє її до місця ув’язнення особи.
Адвокату або іншій особі, родичам, заставодавцю краще контролювати цей процес, бо як було у моїй практиці, довідку підписували півдня, але добре, що кур’єр доїхав швидко і будучи біля СІЗО ми знали, що скоро підозрювана особа вийде на волю.
Ч. 7 ст. 20 ЗУ «Про попереднє ув’язнення» передбачено «Начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого після внесення застави, визначеної слідчим суддею, судом в ухвалі про застосування до такої особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Після отримання документа, що підтверджує внесення застави, та його перевірки начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти особу та повідомити про це усно і письмово слідчого, прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження, – прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше одного робочого дня».
Скільки часу доведеться чекати виходу підозрюваної особи, НЕ ВІДОМО, бо в СІЗО свої правила і дуже часто адвокати своїх підопічних чекають і до 00:00. При чому працівники СІЗО надають хоч якусь інформацію тільки в робочі години, тобто до 18:00, потім дізнатися щось нереально, просто говорять: «очікуйте». А очікують люди на дворі, за різних погодних умов, і доводиться очікувати по декілька годин.
На нашу думку, законодавство не регулює питання того, як швидко особа має вийти, а тлумачення слова «негайно» працівниками установи попереднього ув’язнення тлумачиться по-своєму. Звичайно, установа попереднього ув’язнення є режимним об’єктом із відповідними правилами та порядком роботи. Проте, на сьогоднішній день виникає потреба чіткого врегулювання питання негайного звільнення підозрюваної особи з-під варти.
Вважаємо, що доцільно було б, або інформувати осіб, які внесли заставу про те, коли саме або в який часовий проміжок вийде особа, або в установах попереднього ув’язнення чітко визначити години звільнення особи. Наприклад, якщо довідку, яка підтверджує внесення застави, отримано до 11:00 години робочого дня, то підозрювана особа виходить з 13:00 до 15:00 години. І відповідно, якщо довідку отримано у другій половині дня, до 15:00 години, то підозрювану особу буде звільнено з-під варти з 17:00 до 19:00 години.
При підготовці цього матеріалу, знайдено деяку цікаву інформацію щодо того, скільки держава заробляє на судових заставах, але на жаль, це дані за 2016-2017 роки. 880,3 млн. гривень надійшло на рахунки Держказначейства у вказані роки. У 2016 році – 436,1 млн. гривень, а в 2017 році (станом на 01.07.) 444,1 млн. гривень. У 2016 році 18,5 млн. гривень перейшло в дохід держави, 181,1 млн. гривень повернуто заставодавцям. У 2017 році 3,8 млн. гривень перейшло в дохід держави, 95,2 млн. гривень повернуто заставодавцям. На момент виходу статті ще 236 з гаком мільйонів, які були внесені в 2016 році, перебували на рахунках управлінь Державної судової адміністрації та судів у Держказначействі, оскільки розгляд справ за ними ще не завершений (https://www.slovoidilo.ua/2017/08/10/infografika/pravo/skilky-derzhava-zarobyla-sudovyx-zastavax).
Можна підсумувати, що внесення застави для звільнення підозрюваної особи з-під варти не складний процес, але варто знати, що робити і робити швидко. Звичайно, питання «негайного» звільнення з-під варти підозрюваного, потребує законодавчого удосконалення.
Юрій Татач
Юрист АО «LexArs»
(публикуется на языке оригинала)
15 січня 2020 року депутати Верховної Ради прийняли Закон України № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року.
Як можна зрозуміти з назви прийнятого закону, даним нормативним актом були внесені зміни до процесуального законодавства, в тому числі, до Цивільного процесуального кодексу України (далі – «ЦПК»).
Суттєва частина внесених до ЦПК змін стосується порядку касаційного оскарження судових рішень. Таким чином, внесені до ЦПК зміни можна умовно поділити на дві категорії:
1) зміни, які стосуються порядку касаційного оскарження судових рішень;
2) інші зміни, які були внесені до ЦПК Законом від 15 січня 2020 року.
В юридичній спільноті вже активно обговорюються чинні зміни до цивільного процесу, зокрема, зміни щодо касаційного оскарження судових рішень. Разом з тим, не так багато уваги приділяється іншим змінам процесуального законодавства, які, на нашу думку, є також досить важливими для розуміння учасниками цивільного процесу. У зв’язку з цим, в цій статті ми розглянемо зміни, внесені до ЦПК, за винятком змін, які стосуються порядку касаційного оскарження судових рішень.
1. Розширення категорії малозначних спорів.
Зміни, на яких ми першочергово зупинимось, стосуються розширення категорії малозначних спорів у ЦПК. По-перше, граничний розмір ціни позову в справах, які можуть бути віднесені до малозначних, зменшено з 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (506 750 гривень, станом на 2020 рік). Законодавець також розширив категорії справ, які можуть бути віднесені до малозначних. Відтак, з 08 лютого 2020 року до малозначних справ також відносяться справи про стягнення аліментів, збільшення розміру аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов’язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства), справи про розірвання шлюбу, а також справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Віднесення до малозначних справ вищевказаних категорій має на меті підвищення доступності громадян до правосуддя по цим категоріям судових справ, оскільки починаючи з 08 лютого 2020 року по таким категоріям справ представником сторони у справі може бути не тільки адвокат, а й особи, передбачені ч. 2 ст. 60 ЦПК (особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність).
У зв’язку з розширенням категорії малозначних справ, відповідні зміни були внесені також до статті 274 ЦПК, яка визначає категорії справ, які можуть розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження. Відтак, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи, ціна позову яких перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також спори про збільшення розміру аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу.
2. Зміни до порядку розгляду заяви про відвід судді.
Зміни, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, торкнулись і порядку розгляду відводів суддями. Основною зміною в цій частині є скасування можливості зупинення провадженні у справі у зв’язку з наявністю клопотання про відвід судді по справі. Конкретизовано порядок розгляду відводу з урахуванням моменту звернення сторін спору із заявою про відвід до суду. Так, якщо відвід судді заявлений не пізніше ніж за 3 робочі дні до наступного засідання, то така заява розглядається суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу. Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу.
В сукупності зі змінами щодо скасування можливості зупинення розгляду справи, у зв’язку з поданням до суду заяви про відвід судді, зміни були внесені також до статті 252 ЦПК, в якій був виключений пункт 7 частини 1, та який вказує на одну з підстав зупинення провадження – надходження заяви про відвід. Виключена була і відсильна норма статті 253 ЦПК, яка встановлює строк зупинення розгляду справи з підстав надходження заяви про відвід судді (пункт 11 частини 1 статті 253 ЦПК).
Уточненнями також доповнили ч. 6 ст. 40 ЦПК, якою закріплено порядок розгляду відводу судді Великої палати Верховного Суду. Згідно даної норми розгляд заяви про відвід судді Великої палати розглядається виключно Великою палатою, не враховуючи правил щодо моменту подання такої заяви до суду.
Зміни в порядку розгляду заяв про відвід судді також стосуються строків розгляду відводу. Відтак, якщо до 08 лютого 2020 року розгляд заяви про відвід здійснювався суддею протягом 2 днів, то починаючи з 08 лютого 2020 року питання про відвід вирішується невідкладно, а у випадку, якщо питання про відвід розглядається суддею, який не входить до складу суду, здійснюється протягом 2 робочих днів, але не пізніше призначеного засідання по справі. Відвід, який надійшов поза межами судового засідання, розглядається судом у порядку письмового провадження.
3. Скасування та уточнення видів забезпечення позову.
Вжиття заходів забезпечення позову також зазнали змін в результаті набрання чинності змін до ЦПК. В п. 3 ч. 1 ст. 150 ЦПК уточнено, що вжиття такого заходу забезпечення позову як обов’язок вчинити певні дії, можливий за умови, що спір, в якому заявник бажає застосувати даний вид забезпечення, виник із сімейних правовідносин. В свою чергу, в новій редакції ЦПК від 08 лютого 2020 року, виключений вид забезпечення позову, передбачений п. 7 ч. 1 ст. 150 ЦПК (передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам, які не мають інтересу в результаті вирішення спору).
Пункт 10 ч. 1 ст. 150 ЦПК також зазнав змін. В новій редакції ЦПК забезпечення позову можливо іншими заходами, якщо випадки застосування таких заходів передбачені законами, а також іншими міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Також, стаття 150 ЦПК була доповнена пунктом 11, яким нормативно закріплюється заборона вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участю призначеного державним органом суб’єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру.
Частина 2 статті 183 ЦПК доповнена абзацом, який закріплює необхідність долучати до заяв, скарг, клопотань або заперечень, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, докази направлення таких документів іншим учасникам по справі.
4. Порядок передачі справ до розгляду за підсудністю.
В новій редакції ЦПК частина змін стосується порядку передачі справи, яка не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, до відповідного суду за підсудністю.
До статті 185 ЦПК, яка врегульовує питання залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви, було додано абзац, відповідно до якого, у разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи адміністративного судочинства, суд перевіряє наявність підстав для залишення позовної заяви без руху відповідно до вимог цивільного процесуального закону, чинного, на дату подання позовної заяви.
В новій редакції ЦПК законодавець розширив обсяг наслідків закриття провадження у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦПК, у разі закриття провадження з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства), суд повинен роз’яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної та касаційної інстанції повинен також роз’яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків, об’єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справах. У разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи адміністративного судочинства, провадження у справі не може бути закрите з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК.
У зв’язку з вищевказаним змінами, стаття 377 ЦПК (підстави для скасування судового рішення повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині) доповнилась частиною 4, відповідно до якої, у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об’єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору. Зміни щодо порядку передачі справи за підсудністю мали наслідком також вилучення статті 380, якою закріплювались підстави для скасування ухвали суду і направлення справи на розгляд за встановленою підсудністю.
5. Інші зміни до ЦПК, які набрали чинності 08 лютого 2020 року.
В статті 352 ЦПК уточнено порядок оскарження ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Відтак, ч. 2 ст. 352 закріплює, що учасники справи, особи, які не брали участі у справах, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках передбачених статтею 353 ЦПК. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 ЦПК, окремо від рішення суду не допускається.
Відповідно, стаття 353 ЦПК також зазнала змін, а саме, був вилучений пункт 8 першої частини статті (відкриття провадження у справі з порушенням правил підсудності). Також, доповнений був пункт 23 цієї статті, в якому разом вже з наявною ухвалою про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, були додані ухвали про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами або виключними обставинами.
Зміни до статті 365 ЦПК стосуються уточнення пункту 1 частини 1, відповідно до якої, суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з’ясовує питання про склад учасників судового процесу. Ця норма доповнює, що у разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов’язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Резюмуючи вищевикладену інформацію, можна відзначити, що зміни до цивільного процесуального законодавства, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, мають на меті вдосконалити цивільне судочинство шляхом усунення недоліків, які мали місце в попередній редакції ЦПК, таких як порядок розгляду заяв про відвід судді, а також порядок передачі справ до розгляду за підсудністю, розширити можливість доступу до правосуддя шляхом розширення категорії малозначних справ.
Адвокатское объединение «LexArs» с радостью сообщает о том, что советником практики Арт право (Art law) стал Игорь Абрамович.
Игорь Абрамович – куратор, арт-дилер и арт-коллекционер, эксперт и советник при дирекции в Modern Art Research Institute of the National Academy of Arts of Ukraine, представляет современных украинских художников на аукционах Sotheby’s и Phillips.
Экспертиза господина Абрамовича обеспечит клиентам Адвокатского объединения всестороннее сопровождение арт процессов с момента создания коллекции к представлению создателей на всемирно известных аукционах.
“Чрезвычайно интересное и полезное партнерство! Считаю, что мы вместе сможем качественно дополнить совместную работу”, – отмечает Светлана Трофимчук.
Подпишитесь на нашу рассылку