Головна Про нас Новини Практики Команда Контакти

Шлюбний договір в Україні: працюючий механізм чи інструмент тиску

ЧИТАТИ
Назад

Мирослава Сорока

Партнер АО “LexArs”, адвокат

Спеціально для “Юридичної газети” (№ 17 (723))

Презумпцію рівності прав чоловіка і жінки задекларовано ст. 63 Сімейного кодексу України, відповідно до змісту якої дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст. 70 Сімейного кодексу України).

Поняття шлюбного договору введено в національне законодавство ще 23 червня 1992 р., на той час він іменувався «шлюбним контрактом». Законом України №2488‑12 від 23 червня 1992 р. Кодекс про шлюб та сім’ю України було доповнено ст. 27‑1, відповідно до якої особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов’язки подружжя.

Згодом, вже із запровадженням Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. №2947‑III, в законодавстві України з’явилося поняття «шлюбний договір». Всебічно врегульовані порядок його укладення, зміст, початок та строк дії, зміна умов, а також підстави для розірвання та визнання недійсним. До прийняття Сімейного кодексу норми Кодексу про шлюб та сім’ю України досить стисло визначали право на укладення шлюбного контракту, інші умови залишалися поза правовим регулюванням нормами сімейного законодавства, а у разі необхідності слід було звертатися до загальних норм цивільного законодавства у сфері регулювання договірних відносин. Тож можна вважати, що шлюбний договір зазнав значної «модернізації» порівняно зі шлюбним контрактом.

Тож вже майже 30 років законодавство передбачає такий спосіб врегулювання майнових відносин подружжя, як шлюбний договір. Незважаючи на це, ще й до сьогодні чимало українців ставляться до його укладення з пересторогою, побоюючись, що це зруйнує довіру між подружжям, а то й знищить почуття. Особливо бояться укладення шлюбного договору жінки, оскільки вважають, що такий договір може обмежити їх майнові права та позбавити права власності на майно як власне, так і те, що може бути набуте в майбутньому. Такі побоювання не мають юридичного підґрунтя та жодним чином не узгоджуються з положеннями сімейного законодавства.

Варто нагадати, що в Європі шлюбний договір є досить розповсюдженим явищем та має широке застосування, а в Україні він ще не набув такого статусу. І дарма, адже крім суб’єктивних мінусів, надуманих нашим суспільством, такий документ містить значно більше переваг.

Перш за все, можна стверджувати, що шлюбний контракт є своєрідною страховкою від ризику майнових втрат у разі розлучення, надійним способом захисту майнових прав подружжя. Уклавши такий договір, можна повністю та максимально детально врегулювати майнові відносини подружжя. Тож чи варто оцінювати шлюбний договір, як спосіб врегулювання майнових відносин, чи як інструмент психологічного впливу на іншого з подружжя, розглянемо на підставі діючих норм Сімейного кодексу України.

Особливості регулювання

Глава 10 Сімейного кодексу України визначає саме поняття шлюбного договору, порядок його укладення, умови та порядок розірвання. Згідно з вимогами чинного національного законодавства у сфері сімейних відносин, укласти шлюбний договір може тільки подружжя, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі, або ж майбутнє подружжя, яке вже подало заяву про реєстрацію шлюбу. У цьому аспекті виникає багато запитань, оскільки на сьогодні значний відсоток пар обирають спільне проживання в незареєстрованому шлюбі, в народі назване цивільним шлюбом. Часом такі пари бажають врегулювати свої майнові відносини шляхом укладення шлюбного договору, але для них його укладення, виходячи з діючих норм сімейного законодавства, є неможливим (ч. 1 ст. 92 Сімейного кодексу України).

Момент набрання чинності шлюбним договором відрізняється у випадку укладення його подружжям та особами, котрі подали заяву про реєстрацію шлюбу. Договір, укладений подружжям, набирає чинності з моменту його нотаріального посвідчення, а укладений майбутнім подружжям, яке подало заяву про реєстрацію шлюбу, набуде чинності тільки з моменту державної реєстрації шлюбу. Цю умову варто враховувати у зв’язку з тим, що вона суттєво впливає на режим права власності подружжя або одного з них залежно від умов договору. У разі потреби у шлюбному договорі можна визначити строк дії договору в цілому або його окремих положень.

Укладається шлюбний договір виключно у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Широкі можливості

Укладаючи шлюбний договір, сторони можуть врегулювати не тільки свої майнові права та обов’язки як подружжя, а також обов’язки як батьків. Тобто в умовах шлюбного договору можна чітко визначити порядок та спосіб утримання дітей у т. ч. після розірвання шлюбу. У такому разі особі, з якою після розірвання шлюбу буде проживати дитина чи діти, не доведеться окремо звертатися до суду за вирішенням питання про стягнення з іншого з подружжя аліментів, оскільки це вже обумовлено, і на підставі договору можна здійснювати стягнення.

Тож у шлюбному договорі можна, зокрема:

Ключовою перевагою є те, що умови шлюбного договору можуть розповсюджуватися як на час існування шлюбних відносин, так і після їх припинення. Тобто зважено підійшовши до визначення умов шлюбного договору, можна забезпечити захист своїх майнових інтересів і на випадок розірвання шлюбу. Тому, на мою думку, укладення шлюбного договору є обов’язковим, якщо існує намір сучасного вирішення майнових питань та прагнення спокійного сімейного життя.

Наприклад, у шлюбному договорі сторони можуть домовитися про непоширення дії ст. 60 СК України на нерухоме майно, яке хоч і набуте подружжям під час шлюбу, та з моменту укладення шлюбного договору вважатиметься особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім’я воно придбане та зареєстроване.

Судова практика

На сьогодні вже є позитивна судова практика у справах про оскарження умов шлюбного договору. Наприклад, постанова ВС №761/46925/18 від 17 червня 2020 р. у справі, де сторона заявляла про стягнення грошової компенсації на підставі умов шлюбного договору з іншого з подружжя у разі розвівання шлюбу у розмірі $225 тис.

Згідно п. 17 шлюбного договору, сторони домовились, що незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, чоловік зобов’язується надавати утримання дружині. У разі розірвання шлюбу, незалежно від того, з чиєї ініціативі його буде розірвано, право на утримання припиняється, а чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію у розмірі, еквівалентному $225 тис. на момент виплати, якщо шлюб буде розірвано після 3 і більше років перебування в зареєстрованому шлюбі.

У своїй постанові Суд дійшов висновку: «Відповідно до ч. 3 ст. 99 СК України, шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Оскільки п. 17 шлюбного договору визначав дії сторін у випадку розірвання шлюбу і припинення права на утримання, у зв’язку з чим чоловік зобов’язується виплатити дружині грошову компенсацію, одночасне звернення позивача до суду з вимогами про розірвання шлюбу та про стягнення компенсації у розмірі, еквівалентному $225 тис., відповідає договірному способу захисту сімейних прав, що сторони передбачили у шлюбному договорі, та ст. 18 СК України, яка передбачає загальні способи захисту сімейних прав. Більше того, за час розгляду справи в суді зазначену компенсацію відповідач добровільно на користь позивача не сплатив».

Суди усіх інстанцій у цьому аспекті наголошують, що договір, у т. ч. шлюбний, насамперед, є категорією цивільного права, а відповідно до ст. 8 СК України, у випадках договірного регулювання сімейних відносин мають застосовуватися загальні норми ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Таким чином, Верховний Суд визнав правомірність та обґрунтованість вимог позивача у зазначеній справі, що вкотре підтверджує можливість, користуючись правом на свободу договору, укладати шлюбний договір на максимально вигідних для себе умовах.

Є й певні обмеження

Втім, свобода договору у контексті вимог ст. 93 Сімейного кодексу України все ж обмежує право сторін врегульовувати умовами шлюбного договору особисті немайнові відносини. Так, Верховний Суд у своїй постанові №755/19197/18 від 26 лютого 2020 р. зазначив: «Ч. 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору, відповідно до ст. 6, 627 ЦК України, є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по‑перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по‑друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона, що випливає зі змісту акта законодавства; якщо така домовленість суперечить суті відносин між сторонами».

Зазначення в шлюбному договорі умов, які стосуються особистих немайнових відносин, суперечить вимогам закону, а отже, тягне за собою недійсність таких умов.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, тож не дає підстав для визнання такого договору в цілому недійсним (ст. 217 ЦК України). Про необхідність застосування норм Цивільного кодексу України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у ст. 103 СК України.

Виходячи зі змісту ст. 9, 103 СК України, ст. 203, 215 ЦК України, підставою для визнання недійсності шлюбного договору є недотримання стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Серед важливих умов шлюбного договору є й те, що його положення не можуть зменшувати обсяг прав дитини, які встановлені Сімейним кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Ч. 4, 5 ст. 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по‑перше, договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по‑друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, ці докази мають бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.

Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 р. у справі №6‑230цс14. Тоді суд дійшов висновку: «Таким чином, передання відповідачу у власність вказаного у п. 4, 5 шлюбного договору майна поставило позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, що суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсними відповідних положень шлюбного договору».

Ч. 3 ст. 93 Сімейного кодексу України обмежена можливість зазначати умови шлюбного договору, які стосуються особистих відносин подружжя, а також особистих відносин між подружжям і дітьми. Тобто не можна визначити у шлюбному договорі, хто з подружжя повинен мити посуд, прати білизну та прибирати в домі, як не можна й убезпечити себе на випадок зради. А тим більше, не можна суттєво обмежити майнові права сторони і тим самим поставити її у складне матеріальне становище — такі умови за своєю природою є нікчемними, тобто такими, що суперечать закону.

Також, доступно за посиланням: https://yur-gazeta.com/publications/practice/inshe/shlyubniy-dogovir-v-ukrayini-pracyuyuchiy-mehanizm-chi-instrument-tisku.html

Схожі новини

Видання FEMIDA.ua опублікувало інтерв'ю з керуючим партнером Адвокатського Об’єднання “LexArs” Світланою Трофимчук.

“Бог дає нам ремесло не лише для заробітку, а й для того, щоб допомагати людям”, — Світлана Трофимчук. Інтерв’ю онлайн-порталу PRAVO.UA

Адвокатське Об’єднання «LexArs» надаватиме безкоштовні юридичні консультації українцям під час війни.

СЛІДКУЙТЕ ЗА НОВИНАМИ

Підпишіться на нашу розсилку

Напишіть свій Email...

Дякуємо! Ви підписані на новини LexArs